Закарпаття

Дивно, що село з начебто такою прозаїчною назвою – Попово в Україні лише одне, на Берегівщині (тоді як в Росії принаймні три села мають таке ж ім’я ). А здавалося б – скільки лише в нашому краї Поповичів? До Попівської сільської ради належать три села – власне Попово, Мале Попово та Гетен. До них не часто навідуються туристи, попри те, що як і більшість населених пунктів Закарпаття, ці села з давньою історією і мають чим здивувати, а то й вразити.
Лежать вони по дорозі за, певен, майбутнім термальним курортом Косонь, тож, можна надіятись, що колись і цим селам перепаде щось від омріяного туристичного буму. Головне село «трійці», Попово, знаходиться в 25 км від Берегова, тут живе трохи більше, ніж 900 чоловік. Перша згадка про село датується 1261 роком, де воно фігурує під назвою Поп. Назва місця Попі вказує на роль попа, і пов’язане із його проживанням в цій місцевості. Ймовірно, йдеться про католицького священика Ерасмуса Харашті, бо певний час село було його власністю. За легендами, існував недобудований храм, з яким пов’язували назву села. В ХІІІ столітті на місцевості створюється два поселення, Чонкаш та Попі. Чонкаш майже повністю обезлюднів в наслідок монгольської навали в 1241-1242 рр. Жителі цього села утекли до сусіднього поселення Попі, яке було укріплене стінами. Згодом нове поселення стали називати Чонкаш-Попі, пізніше буква «ш» загубилась, так сформувалася теперішня угорська назва села - Чонкапопі.
В XIV ст. літописи згадують Чонкапопі як квітуче село, яке від священника Харашті перейшло у спадок до родини Кереченьі. До епохи Реформації власники часто мінялися. В 1646 р. сільська громада перейшла в реформатство, в 1661 р. в селі було проведено єпископське засідання. В 1659 р. почала діяти церковна школа, яка припинила існування після 1944 р. В радянський час для дітей була збудована інша, сучасна, з якої ми й почали знайомство з селом, адже знали - зусиллями директора, вчителів та учнів тут влаштовано невеличкий музей побуту. До школи треба перейти через вантовий міст – споруда доволі незвична для села - через потічок, який зветься Міц. Він тягнеться вздовж Попово наче неглибокий рів, і повністю висихає в бездощову пору.


( Шкільний музей + Дерев"яний шедевр )

Село Мужієво на Берегівщині вже багато років насамперед асоціюється із сумнозвісним золоторудником, який давно збанкрутував, лишивши після себе отруєні грунтові води, гори пустої породи, кілометри проритих штолень в тілі мальовничої гори та переповнене шламосховище. Тема реанімації рудника піднімається регулярно, причому лунають пропозиції добувати не лише золото, а й інші поліметали, зокрема, свинець. Питання, чи потребує щільно населений край, де розвивається туризм та виноградарство, свинцевого руднику (ото буде реклама – на всю країну, та й за її межі!) при цьому тихо замовчується. Ця тема – «Бути чи не бути поліметалевому руднику в Мужієві?», певен, буде підійматися ще не раз, і ми до неї повертатимемося. Тому наразі варто розповісти, чим цікаве село окрім гірничопромислового об’єкту. Скажу одразу – багато чим.

Справжні символом Мужієва є не рудник на горі, а руїни костелу Іоана Хрестителя, які одразу помічаєш в полі неподалік від дороги, коли заїжджаєш в село з боку Берегова. Руїни ці унікальні вже тим, що на Закарпатті, по суті, немає інших зруйнованих та невідновлених храмів. Є низка розкопаних фундаментів стародавніх церков, є кілька вцілілих, та вже непрацюючих, а от щодо залишених в напівзруйнованому стані – такі назвати важко. Хіба що костел Іоана Хрестителя, який був збудований ще у 1117 р., перша згадка датується 1337 роком. Є версія, що тоді храм був відновлений після попередньої руйнації. Католицький храм в 16-му столітті був перетворений на протестантський, а трагічного для краю Берег 1657 року був зруйнований рейтарами польського князя Любомирського, повторивши долю костелу Воздвиження Святого Хреста, що в Берегові.  На відміну від останнього, храм у Мужієві не дочекався реставрації. Цікава деталь – при відродженні берегівського костелу з мужієвського був перенесений портал (вхід), що нині знаходиться між ризницею та святилищем.  Сьогодні можна побачити лише потужні рештки того костелу, пробравшись до них по полю без стежинки. Місцеві кажуть, що час від часу доріжку протоптують, і навіть інколи зусиллями сільської громади влаштовують в руїнах прибирання, вичищаючи їх від заростів. Та цього, вочевидь, замало – пам’ятці історії та архітектури потрібна консервація, гідна вимощена стежка, табличка тощо. 



( Читати більше: )

Католицький храм в центрі Берегова, костел Воздвиження Святого Хреста, вважається однією з найстаріших кам’яних будівель Закарпаття.