Закарпаття

Originally posted by joanerges at Закарпаття, якого ви ще не бачили: кольорові фото 1927 року

Дуже сумна новина, і велика втрата для закарпатського краєзнавства. Сьогодні поховали...

Обірвалося життя невтомного літописця Мукачева Олексія Філіппова

17 грудня 2013 року обірвалося життя закарпатського журналіста, краєзнавця, історика, члена-кореспондента Української академії геральдики Олексія Філіппова.

Упродовж останніх років Олексій Філіппов видав чимало науково-популярних книжок-досліджень, в яких розвінчував міфи, серед них – "Таємниця герба Підкарпатської Русі", "Питання створення прапора Підкарпатської Русі", "История Мукачевского замка", „Історична символіка поселень Мукачівського району”, „Під плащем Святого Мартіна (Історія герба міста Мукачева 1376-1943 рр.)”, „Збірник публікацій по геральдиці 1994-2010 років” та інші.

Своє життя краєзнавець присвятив дослідженню невідомої історії свого рідного міста - Мукачева. Наприклад, книга "40 міфів про Мукачево", як й інші видання автора, створена на основі його кількарічної роботи із першоджерелами в архівах Закарпаття та України, а також із залученням праць іноземних істориків та геральдики. Минулого року побачив світ історичний збірник під загальною назвою «Історії Мукачева чехословацької доби (Збірник документальних нарисів)» та "50 нових легенд про Ужгород і Закарпаття".

Книги О.Філіппова, що видавалися на українській та російській мовах, стали незамінними додатковими матеріалами для всіх, хто цікавиться історією Закарпаття, для студентів та викладачів УжНУ та інших навчальних закладів, путівниками для туристів.

Останнім часом Олексій Ігоревич важко хворів. Його смерть стала великою втратою як для друзів, близьких, так і для всього Закарпаття.

 "Щойно повідомили по телефону про те, що помер Олексій Філіпов, журналіст, краєзнавець, історик і просто добрий і дивовижно доброзичливий знайомий багатьох із нас. В моїй пам'яті він зостанеться людиною, що наполегливо шукала істину", - написала у своєму блозі журналіст Ірина Мадрига. «Понад чверть століття я знаю Олексія Філіппова. Ще на зорі своєї журналістської роботи у тодішньому «Прапорі перемоги» поріг мого кабінету переступив такий собі «робкор» Олексій Філіппов. І запропонував матеріали, які в кінці вісімдесятих повністю руйнували тодішні ідеологічні кліше та, за його висловом, «исторические сказки». Власне, весь його доробок присвячений руйнуванню міфів і легковажних тверджень в оцінці минулого Закарпаття. Я знаю, що чимало рафінованих журналістів не вважали Філіппова журналістом і при нагоді це підкреслювали. Я знаю, що чимало істориків так само не вважали його істориком і принагідно про це нагадували. Дехто не терпів його українофобських поглядів і сприймав не інакше , як «агента Москви». Але він ніколи не був кон’юктурником, він не міг писати ні журналістські статті на замовлення, ні історичні розвідки під модні «віяння». Він довіряв тільки його величності – факту. Він ніколи не ховався за псевдонімами та « ніками», а в будь-яку дискусію вступав з відкритим обличчям, оголеним та беззахисним. Росіянин з низин, з плебсу, без університетів і вишколеності, чим йому нерідко дорікали, він досконало вивчив чужинецькі мови – українську, англійську, латину, польську, угорську, чеську, словацьку, німецьку, чим надзвичайно гордився, бо знання мов давало суттєву перевагу у вивченні архівних манускриптів. Так само він самотужки освоїв ремесло художньої фотографії, а ще осягнув тонкощі геральдики та вексилології.

Колись, у тридцятих роках минулого століття, Андор Шош впорядкував книгу «Архів привілейованого міста Мукачева», в якій узагальнив найбільш помітні історичні віхи Мукачева. Можна сказати, що Олексій Філіппов вніс достойну сторінку в літопис нашого міста, адже його історичні нариси найбільш повно і безпристрасно відображають не одне століття нашої складної і звитяжної історії», - Юрій Клованич, засновник та багаторічний редактор закарпатських газет «Старий Замок» та «Паланок», господар етно-садиби «Кельтський двір».

Останньою книгою Олексія Філіппова стала збірка із серії краєзнавчих нарисів «Кельти на берегах Латориці». Місяць тому її було презентовано у «Кельтському дворі» в Мукачеві. Книга мала вийти також на російській та англійській мовах.



( Книги: )

Підбірка історичних матеріалів про т.зв. "Ковнерівські процеси":

Ковнер: Пам'ять антиукраїнського терору. ІІ
Ковнер: Пам’ять антиукраїнського терору. ІІІ


"Ковнер-каштиль" в 1965 р.

Про сучасний стан палацу Ковнера див. тут:
Палац Ковнера вмирає на очах
(за два роки після публікації ситуація лише погіршилась)

25 липня відзначали 30 років із дня смерті Володимира Висоцького, чиє серце зупинилося на 43-му  році життя, у розпал Олімпіади-80. За три десятиліття змінилося дуже багато. Не стало СРСР, змінився й весь світ. Багато чого забулося або здається вже таким далеким і майже нереальним. Та Висоцького не забувають. Від маленького оголошення, з якого про смерть співака, поета, актора дізналася величезна держава, нині дійшли до гучних заходів в його честь: пам’ятних концертів, демонстрації нових документальних фільмів, а підході вже й художнє кіно. Про життя поета й актора цікавим відомо, здається, все. Вже поділилися всіма  згадками його друзі,  дружини та колеги. В пошуках подробиць дійшло до того, що на тему „Я і Висоцький” почали висловлюватись  ті, що труїли йому життя – дрібними сенсаціями цього, ювілейного року, стали свідчення колишніх слідчих, які „шили” поетові кримінальну справу за „нетрудові доходи” з концертів, та "гебістів", що заважали гідно провести його в останню путь у спекотній олімпійській Москві. На жаль, наші медійники не забажали гідно згадати людину, життя якої чимало пов’язана і з Україною. Кілька сюжетів у новинах, кілька класичних фільмів – і так вже багато років. І це тоді, коли є що розказати про Висоцького з „українським” акцентом, та й без пошуків дешевих сенсацій. Наприклад,  чи багато наших читачів знають про його закарпатські епізоди з життя?

 

( Читати далі: )