Закарпаття

Чи бути музею у колишній катівні ?

Гучно і з розмахом відзначали минулоріч на Закарпатті події березня 1939 року – згадували та вшановували проголошення Карпатської України, бій на Красному полі, розправи над вцілілими в ньому та інших сутичках з угорською армією бійцями, подальше кількарічне переслідування українських активістів. Вочевидь, той рік був рекордним за кількістю написаних для наших ЗМІ  тематичних статей та знятих телесюжетів. Не бракувало й офіціозного пафосу, а на інтернет-сторінках палали справжні бої між коментаторами, які радикально розходилися в оцінці  того  трагічного епізоду в житті Закарпаття. Найцікавіше було читати матеріали із спогадами ще живих учасників тих подій. В той рік закарпатцям, яких раніше не дуже цікавила історія (чи які  вчили ще радянську її версію, дуже далеку від правдивої), донесли слово „Ковнер”, яке з вуст старих людей, що пережили другу світову, лунало як називне. В світовій історії таке трапляється часто:  місця, пов’язані з масовим стражданням, входять у мову вже не як власні назви, а як синоніми жаху та терору: Луб’янка, Моабіт, Абу-Грейб...

Таким називним словом, синонімом тортур та ув’язнень став для багатьох закарпатців у  40-х рр. минулого століття мукачівський палац, відомий як „Ковнер”.