Закарпаття

Відкрите звернення до радикальних організацій Закарпаття,
правоохоронних органів,
небайдужих краян

Українська Революція ще явно не остаточно, але перемагає. І як в будь-якій революційній ситуації, в нашій країні також не обійшлося без численних ексцесів, яких можна й треба уникати. Зокрема, маю на увазі хвилю ейфорії, якою супроводжується знесення пам’ятників тоталітарної епохи по всій території України. Цілком розділяю те давно виражене та нереалізоване людьми обурення від необхідності спостерігати на власні очі пам’ятники персонам, які несли народові України смерть та горе – насамперед, Леніну, а також іншим діячам тоталітарної епохи – Кірову, Артьому та багатьом іншим. Однак переконаний, що долею цих скульптур мало б бути не подрібнення на шматки, а перебування в спеціально створеному музею під відкритим небом, де б своєю кількістю та розмірами вони справляли на відвідувачів не аби яке враження.

В Закарпатті, на відміну від інших регіонів України, процес позбавлення від матеріальних слідів тоталітарної радянської епохи здебільшого завершився вже давно, і, на жаль, не в оптимальний спосіб. Тим не менше, й наш край не оминула нинішня хвиля, наслідком якої стало повалення двох дивом вцілілих пам’ятників Леніну.
На цьому тлі я особисто став відчувати тривогу за долю інших пам’яток, яких чимало є в нашій області. Не один рік займаючись краєзнавчою журналістикою, особливо в рамках роботи над ілюстрованим виданням «Архітектурні, історичні та природні цінності Берегівщини», я заархівував в фотографіях практично всі пам’ятники радянської доби в Берегівському районі. І маю зауважити, що попри ідеологічне навантаження, вони є цікавими історико-архітектурними об’єктами, які мають бути збережені без ушкоджень в цей непростий революційний час. Хочу підкреслити, що частина цих пам’яток була авторськими роботами відомих крайових митців, таких як Г. Горват, Л. Бровді, В. Олашин та інших. Їх перенесення на інші місця здебільшого вже технічно неможливе. Але знесення чи пошкодження точно нічого не додасть нашому поступу в краще, цивілізованіше життя.

Тому закликаю усіх, від кого це залежить, в першу чергу лідерів радикальних угрупувань, які мають вплив на своїх підлеглих, та правоохоронців, не допустити руйнування пам’ятників радянської доби на території Закарпаття. Мине певний час, заспокояться пристрасті, і громади, разом із фахівцями, спокійно вирішать, що робити із тим спадком. Як варіант, дані скульптури, монументи, барельєфи тощо можна коштом громад чи за рахунок грантів, чи за інший необтяжливий для бюджетів рахунок, оздобити інформаційними табличками типу «Пам’ятка тоталітарної доби», з даними про авторів роботи, рік, зміст композиції тощо. Таким чином, буде проявлений цивілізований підхід до власної історії, і водночас продемонстроване негативне сприйняття епохи, яка більше не має повторитись в жодному вигляді.

Мушу зауважити, що пишу це звернення, будучи активним прибічником Української Революції з самого її початку.

Голова Соціально-екологічної громадської організації
«Чистий Берег»,
член ради Берегівської міськрайонної організації «Майдан»
Олег Супруненко

 Родинний маєток барона Жигмонда Перені наразі не має жодного офіційного охоронного статусу, і загалом є представником "тіньової архіектури" - себто практично невідомої загалу, не відвідуваної туристами, з туманним майбутнім. Ця з виду непримітна будівля розташувалася в затишному сквері на в’їзді в Берегово з боку Мукачева, неподалік полотна вузькоколійки, в районі, що колись був селом Ардо, а в народі й досі зветься Чопівкою. Збудована вона ще на початку XVIII ст., тобто, живе вже третю сотню років. Вже один цей факт заслуговує поваги – бо виходить, що ця одноповерхова садиба є однією з найстаріших будівель Берегова.



Але куди більшу значущість будинкові надає його історична роль. Адже саме тут в листопаді 1783 року народився Жигмонд Перені, нащадок однієї з найстаріших аристократичних сімей Угорщини, а в XVIII-му столітті й наймогутніших. В рідній садибі юний барон отримав у домашніх вчителів початкову освіту, а вже пізніше відправився в конвікторій (релігійний учбовий заклад) в місто Нодьсомбат (нині словацька Трнава), а тоді продовжив навчання в Кошице, Братиславі та Будапешті. В 1820-30-х роках барон Жигмонд Перені побував наджупаном Угочі та піджупаном округу Берег, в 1831 був королівським комісаром під час спалаху холери в Галичині (королівстві Галіції). В історію ж увійшов насамперед як мученик угорської визвольної революції. Його ім’я з’явилося в Декларації незалежності Угорщині, що була оголошена бунтівним Сеймом в Дебрецені 14 квітня 1849 року. За це Жигмонда Перені, спікера Палати магнатів, як зрадника Австрійської корони, стратили 24 жовтня 1849 року в Пешті, разом з іншими високопоставленими особами потерпілої поразку країни.

Сумно, та й соромно, але бурхлива та почесна біографія історичної фігури жодним чином не позначилася в позитивний бік на його рідній садибі.


( Садиба зблизька: )