Берегсас, родинна садиба Жигмонда Перені, угорського мученика

[pan-baklazhan.livejournal.com]

 Родинний маєток барона Жигмонда Перені наразі не має жодного офіційного охоронного статусу, і загалом є представником "тіньової архіектури" - себто практично невідомої загалу, не відвідуваної туристами, з туманним майбутнім. Ця з виду непримітна будівля розташувалася в затишному сквері на в’їзді в Берегово з боку Мукачева, неподалік полотна вузькоколійки, в районі, що колись був селом Ардо, а в народі й досі зветься Чопівкою. Збудована вона ще на початку XVIII ст., тобто, живе вже третю сотню років. Вже один цей факт заслуговує поваги – бо виходить, що ця одноповерхова садиба є однією з найстаріших будівель Берегова.



Але куди більшу значущість будинкові надає його історична роль. Адже саме тут в листопаді 1783 року народився Жигмонд Перені, нащадок однієї з найстаріших аристократичних сімей Угорщини, а в XVIII-му столітті й наймогутніших. В рідній садибі юний барон отримав у домашніх вчителів початкову освіту, а вже пізніше відправився в конвікторій (релігійний учбовий заклад) в місто Нодьсомбат (нині словацька Трнава), а тоді продовжив навчання в Кошице, Братиславі та Будапешті. В 1820-30-х роках барон Жигмонд Перені побував наджупаном Угочі та піджупаном округу Берег, в 1831 був королівським комісаром під час спалаху холери в Галичині (королівстві Галіції). В історію ж увійшов насамперед як мученик угорської визвольної революції. Його ім’я з’явилося в Декларації незалежності Угорщині, що була оголошена бунтівним Сеймом в Дебрецені 14 квітня 1849 року. За це Жигмонда Перені, спікера Палати магнатів, як зрадника Австрійської корони, стратили 24 жовтня 1849 року в Пешті, разом з іншими високопоставленими особами потерпілої поразку країни.

Сумно, та й соромно, але бурхлива та почесна біографія історичної фігури жодним чином не позначилася в позитивний бік на його рідній садибі.


Сьогодні вона перебуває в жалюгідному стані. Кілька років тому в тутешньому підвалі відкрили пивний бар «Підзамче», доволі затишний, але популярності він не набув – не допомогли ані трьохсотрічний вік, ані атмосфера тінистого скверу біля будинку. Відтак, нині закриті й бар, й ворота до парку. Давно не працює й фельдшерський пункт, що містився в кількох кімнатах будівлі, ані клуб, де по суботах проводилися дискотеки для місцевої молоді. І якщо фасадна частина садиби виглядає ще так-сяк (благо, в 1999 році на її стіні встановили пам'ятний знак на честь Жигмонда Перені), то тильна – просто ганебна.







Підвальне приміщення з тилу завалене непотребом, руйнується тераса, на яку був вихід з кімнат міні-палацу, все навколо заросло. Добиває загальний вигляд будинку сірий старий шифер, яким перекрито дах – наче це не баронська садиба, а колгоспний склад…







На сьогодні родинна садиба Перені не має жодного охоронного статусу, хоча з огляду на її історичну цінність вона заслуговує як не на пам’ятку архітектури національного значення, то принаймні – місцевого. Та незрозуміло, хто б цим зайнявся. Достеменно невідомо, хто є власником будівлі, на чиєму вона балансі і – головне – хто готовий опікуватися нею, із тим, аби відродити садибу та надати їй гідного стану. Хочеться вірити, що їй таки пощастить – спочатку вийти з тіні, а тоді й пережити відродження, так, як це сталося в Берегові вже не з одною історичною спорудою. Позитивні приклади є – це й нове життя палацу Шарі Федак та будівлі управи маєтком графа Шонборна (нині вони стали власністю Закарпатської Реформатської Церкви), і  Палац комітатського суду, нині Закарпатський угорський педагогічний інститут. Відтак, справа не лише в бюджетних грошах, а й насамперед – у бажанні вирішувати проблему. Чи вистачить запалу бажань у нової влади Берегова – покаже час.